Я маю друзів у багатьох містах України, адже професійна діяльність художника вимагає активного спілкування. Під час різноманітних творчих заходів неодноразово доводиться чути запитання на кшталт: «Що у вас за місто таке цікаве – Кіровоград, котре й досі носить ім’я одного із ватажків комуністичного режиму?»
Я розводжу руками, виправдовуючи моїх земляків, мовляв, не всі вони свідомі та обізнані в достовірності історичних фактів, не всім притаманне шовіністичне мислення й імперські погляди. Адже вважаю, що серед кіровоградців багато тих, які мають патріотичні погляди, люблять своє місто, але не за те, що вперше його було названо Єлисаветградом на честь доньки Петра І блудницею Катериною ІІ, яка зруйнувала Запорізьку Січ, посилила кріпацьке гноблення, знищуючи національну свідомість громадян, їхню культуру і мову. Серед сучасних мешканців Кіровограда дійсно є культурні освічені люди, які плекають пам’ять про діячів науки і культури, котрі народилися або чий життєвий шлях пройшов тут, збираючи по крихтах бодай якісь відомості про їхнє життя і творчі здобутки, відтираючи ці імена від імперської пилюки та комуністичної крові.
«Ви знаєте», – кажу я під час таких розмов, – що мій край, моє місто – це місто геніїв, більшість яких були змушені залишити його, не вбачаючи тут перспектив для реалізації своїх талантів і здібностей». Так було до революції, ця ганебна тенденція збереглася й до сьогодні. Ми втратили багатьох. Зокрема художників: Ігоря Похітонова, Олександра Осмьоркіна, Петра Оссовського; музикантів: Юліуса Мейтуса, Кароля Шимановського, Густава та Генріха Нейгаузів — батька і сина, ученицею першого була моя мати, котра любов до музики пронесла крізь усе життя, пропрацювавши 45 років концертмейстером театру ім. Марка Кропивницького.
А завдяки діяльності блискучої плеяди майстрів української сцени, серед яких Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, про наше місто дізналися далеко за його межами. За словами Костянтина Станіславського, «такі українські актори… увійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва». Сила й роль корифеїв в тому, що, створюючи театральний репертуар, вони формували по-справжньому народний національний театр. Про це писав й Іван Франко задовго до висновків визначного російського режисера.
Окрім цього, наш край подарував світові легендарного актора і художнього керівника театру ім. Франка Гната Юру, якому не так давно встановили пам’ятник на Театральній площі у Києві; педагогів Михайла Завадського й Василя Сухомлинського; науковців Дмитра Чижевського (енциклопедиста, філософа, літературознавця), Ігоря Тамма (нобелівського лауреата у галузі фізики), Миколу Квашу (видатного конструктора з озброєння, автоматики та електроніки, який брав участь у проектуванні і створенні численних підводних апаратів). Ми пишаємося тим, що тут народилися відомі поети і письменники Юрій Яновський, Юрій Олеша, Арсеній Тарковський, батько всесвітньовідомого режисера Андрія Тарковського, Володимир Винниченко та інші видатні особистості.
Розповідаючи про це, я постійно переконувався, що найбільшою гордістю нашого міста є його люди – занадто вже воно уряснене смарагдами видатних імен, бодай одним із яких міг би пишатися будь-який регіон. Тож якщо перейменовувати його (про це давно точаться дискусії), в основі має бути постать людини, котра своєю діяльністю уславила край, котра створювала і створює його імідж. На тлі розмаїття імен відразу ж вирізняється ім’я Марка Кропивницького, засновника українського театру.
Велич генія засвідчена у безлічі наукових праць, монографій, виданих різними мовами. Йому встановлено пам’ятники і меморіальні дошки. На його честь видані поштові марки і конверти, листівки, значки і медалі. Все життя Марка Лукича покладене було на вівтар розвитку рідного народу, пробудження його самосвідомості, покращення долі. Численні митці сцени, виховані ним, понесли далі високі заповіти громадянськості, правди і добра. Того, що встиг зробити за своє життя Марко Кропивницький як драматург, актор, режисер, антрепренер і композитор, цілком досить, щоб ім’я його назавжди збереглося в пам’яті українського народу і в історії світового мистецтва.
Але цікаво, що ні у кого не виникло думки назвати наше місто, до якого він мав безпосереднє відношення (на відміну з Єлизаветою Петрівною, Кіровим), його ім’ям. Чому? Адже ніхто не проти Кропивницького.
Дійсно, не проти, але ж хто «за»? Проімперські, проросійські погляди деяких наших керівників, котрі діяли за різних часів, не дозволяли належним чином оцінити велич та значимість цієї особистості як для міста, так і України в цілому.
Зараз інші часи… Рік тому реконструйовано приміщення музично-драматичного театру, що носить його ім’я, сьогодні облаштовується територія, розташована навколо цього закладу культури. Дійсно, святий обов’язок влади піклуватися про майбутні покоління, їхній духовний та інтелектуальний розвиток. Дуже хочеться вірити, що минає час лизогубів, хапуг, покидьків, перевертнів імперського, прорадянського типу, проти яких виступав у своїх творах Кропивницький. І тоді, «в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій», за словами Тараса Шевченка, ім’я нашого міста – Кропивницький, стане кращою візитною карткою для країн європейського співтовариства, увійти до числа яких намагається наша держава.
На жаль, ширяться чутки, що питання з перейменуванням Кіровограда вже вирішене. Взято шалений темп на повернення йому імперської назви – Єлисаветград, а області – Центральноукраїнської. Я вважаю, що ці дії керівників міста й області були б актуальні 22 роки тому, коли національна свідомість наших співгромадян лише прокидалася і вони бажали таким чином звільнитися від присмаку комуністичної ідеології.
Зараз же подібні ідеї лише загострять протистояння лівих і правих, патріотів і космополітів. Я вважаю, що ім’я Марка Кропивницького, не лише покладе край незрозумілим розмовам щодо походження назви обласного центру, а й підвищить зацікавленість людей з інших регіонів України відвідувати наш край, дізнаватися більше про його історію і культуру, а також вклонитися пам’яті українського драматурга, актора, режисера, засновника українського професійного театру, генія української нації.
Ігор Смичек, член Національної спілки художників України