Важливо

Чи можна підсолодити гіркі жнива? (ВІДГУК)

Ольга Кирилюк
Кандидат філологічних наук, доцент ЦДПУ ім. В. Винниченка, письменниця

Після перeгляду вам справді будe гірко. Гірчитиме так, що ніякими солодощами цю гіркоту не заїсти. І гірко буде через те, що така біда сталася саме з твоїм народом. Я багато разів запитувала себе ще раніше: «Для чого Бог це допустив?» Адже всі випробування даються з якоюсь метою, формують нас, заставляють цінувати. Наприклад, тривалі війни чи міжусобиці часто формували згодом сильні нації. Але там люди справді формувалися – бо захищали свої сім’ї, свою країну, вчилися її цінувати, любити. А що міг виховати такий страшний акт покарання, як голодомор? Що він міг сформувати, окрім страху за своє життя й ненависті до ворога? Що він міг заставити цінувати – якщо українці й так споконвіку цінували життя, свою працю, свою землю і, тим більше, хліб. 

«Я народився в Україні. На землі, що могла стати раєм! Ми тішилися простою свободою. Жили й кохали. Але завжди були ті, хто намагався відібрати в нас цю свободу», – говорить головний герой. І перед тим, як розповісти свою історію він каже ключову, на мою думку, фразу: «І спершу я закохався!» Бо саме це кохання дасть йому сили, аби вижити.

Фільм побудований за традиційним для таких історій прийомом протиставлення – зображення реальності ДО і ПІСЛЯ. Першу частину фільму екран просто грає яскравістю, відтінками, фарбами. Засіяні пшеницею поля – багаті-багаті! І люди, які працюють у цих полях – жартують, залицяються, сватаються, будують плани. Одним словом – ЖИВУТЬ… аж поки радянська влада не показує свою звіриність. Тоді кольори марніють. Поступово. Спочатку додається сірість із червоними плямами крові, яка ллється від ударів радянських собак, а потім усе затягує чорнотою, і жовте, багате ще вчора поле, стає чорною прірвою. А ще чорнішими за неї стають люди. І залишається єдиний яскравий колір – червоний. Він дратує око, виринаючи з червоних нашивок на одязі радянських солдатів, він випрошує ненависть, коли червоноармієць дарує героїні – голодній, змарнілій – червону сексуальну жіночу сорочку, як символ зверхності, приниження – от, мовляв, хто тут господар – савєтская власть! Навіть губи дівчина малює кров’ю перед тим, як іти до цього виродка. Кров’ю – замість соку ягід, як робили це раніше, бо не було не те, що ягід, не було н і ч о г о! Уявіть, що у вас в домі немає нічого з їжі. І не тільки у вас – а ніде і ні в кого. Ви поступово марнієте, всихаєте, чахнете, божеволієте, і ніхто не може допомогти, бо скрізь усі такі самі, ходять, як примари – чорні, зневірені й поступово втрачають глузд. А на вулиці скрізь мертві тіла, діти, які плачуть, і матері, які просять вас дати хоч щось, аби дитина не вмерла. Просто уявіть…

«Що ви зробили з моєю землею?» – кричить головний герой у відчаї.

Це навіть уявити страшно, а щоб і пережити – то й поготів…

І поряд червоним кольором крові – єдиний яскравий символ добра і віри – ікона, яку люди бережуть багато років. Її кольори НЕ тьмяніють протягом усього фільму, усієї біди. Вона, а насправді віра і любов, рятує тих, хто цієї любові був сповнений, і навіть радянський чобіт її не міг вибити.

Автори навмисне залишають дещо невизначений фінал, не показують щасливого нового життя героїв, чітко даючи зрозуміти, що насправді тільки одиниці могли врятуватися з радянського пекла. І то радше винятки, ніж правила. Мільйони так і залишилися лежати в могилах. А інші мільйони – назавжди закріпили на генетичному рівні ту страшну пам’ять. Недаремно наприкінці фільму герой знову говорить: «Але спершу я закохався». І якщо це саме те, що наш народ повинен був усвідомити – то нехай це дійсно буде повноцінно нами втілене – любити й берегти своїх рідних і свою країну. Бо тільки у власній державі, де немає ворога, – буде життя!

Так, автори не показують, чи врятувалися герої, але ми, виховані на «Тигроловах», знаємо, що «сміливі завжди мають щастя!»

А тим, хто піде на фільм, моя порада – не вишукуйте режисерських фішок, не намагайтеся оцінювати спецефекти чи смакувати гру акторів. Усе це у фільмі, безперечно, є, але його потрібно сприймати тільки як засіб для досягнення основної мети – передати реальність великої БІДИ. І ви її побачите, відчуєте, переживете.

Я ще в дитинстві чула від прабабусі: «…приходили комсомольці з довгими шпичками і проколювали ними всі стіни в хаті, зерно шукали». І про людей, які немічні або вже мертві валялися край доріг, і про ту п’яну радянську мерзоту, яка у них хліб відбирала. І в той час, як ті лежали знесилені, їли суп із сіна, хоронили дітей, те бидло пило й гуляло так, що аж село гриміло. І голодні люди змушені були на все те дивитися.

«Люді погіблі голодной смєртью, но в ето же врємя бил запущєн “Запорожсталь”. Ето бил празднік для всєх нас. Ето звєнья одной цепі. Рєзультат управлєнчєских рєшєний, коториє прінімало тогдашнєє руководство Совєтского Союза», – демонстрував колись Азаров усе, що він думає про голодомор. Какіє єщьо смєрті? какой голод? що ви про них досі думаєте – он вам совєцка власть «Запоріжсталь» побудувала. Сопіть і радуйтеся. І так мені тоді гірко стало за такого моральноатрофованого екземпляра в моїй країні, і так захотілося крикнути йому одну-єдину фразу – ми б її і без совєцкой власті побудували, тільки при цьому ще й зберегли б мільйони життів! Господи, скільки ж всього на світі побудовано без совєцкой власті!!!

Але деяких людей прямо приліпило до неї намертво. Ті – дідами хвастаються, ті – за дешевими продуктами плачуть, а те що людське життя тоді було дешевшим за продукти – то пофіг, ми нє гордиє.

А ще одне «звєно цепі» цього тижня знову вилізло із нафталінової скрині старої діви – і заявило що пише листи Дональду Трампу. Прямо «пісьмо Татьяни к Онєгіну»… Але найбільше посмішила ось ця фраза: «В пісьмах я подробно ізлагаю гєнезіс конфлікта». ГЕНЕЗИС, Карл! О, Анна Герман у розпачі вимагає, аби феесбешники розкрили таємницю про те, які тортури були застосовані до Яника, аби воно змогло вивчити і правильно прочитати це слово?!

І якщо я ще раз почую від когось, що СССР – це круто, а Сталін маладєц, то моє до вас прохання – он NASA відкрило аж три придатних для життя планети, і я вас прошу – катапультуйтеся туди добровільно і буде вам щастя. А якщо ще й Азарова з Яником захопите, то вдячність українського народу стане безмежною.  

На виході з кінотеатру мені в обличчя одразу ж війнула реальність – «Єдєм, єдєм в сосєднєє сєло, на діскотєкуууу», – волала музика біля «Копілки». І волання це було болючішим за той фільм, бо ти розумієш – ця пісня і є символом того, що нас ламали, принижували і заставили таки прийняти чужу культуру й чуже мистецтво…

І йду я, слізьми вмиваючись, додому і спинити те ревіння несила, аж раптом повідомлення: «Ольго Леонідівно, ну як Вам фільм?»

Від студентів.

«А ви теж були?» – радію я.

«Так. І фільм дуже сподобався. Пробирає до сліз»

А далі ще кілька повідомлень. А найголовніше, що екзамен вони мені вже давно склали, і від мене їм нічого не потрібно, просто діляться враженнями. І ти розумієш – ось воно – те солодке, що заглушує гіркоту, бо, окрім Яника і діскатєки, у нашому світопросторі є дещо справжнє – і це саме та молодь, із тією пам’яттю і саме тією любов’ю.

І це майбутнє!

Поширити:

Залишити коментар:

коментар

Будьте першим, що прокоментував

Залишити коментар

Адреса вашої електронної пошти не буде опублікована.


*