Важливо

Вдома як переселенці: родина з Кропивницького про «клеймованих» з ДНР та гривні-рублі у порожніх кишенях

11 років тому Дяченки поїхали шукати кращої роботи на Донбасі, але з часом їхнє містечко перетворилося у прифронтову зону, де живуть за кодексом 61-го року. Зараз вони повернулися у рідний Кропивницький уже в статусі переселенців, аби тут знову починати життя спочатку. Про те, чим зараз живе шахтарське містечко в ДНР, про інформаційний вакуум, людей з клеймом та обіцянки-цяцянки розповіла Першій електронній родина Дяченків.

Світлана і Микола Дяченки – родом із Кропивницького. У 2005 році вони переїхали у місто Торез Донецької області, аби там знайти хорошу роботу. Микола влаштувався на місцеву шахту механіком, а Світлана виховувала сина Івана, якому нещодавно виповнилося 13 років. Через певний час після переїзду, Світлана також знайшла роботу – у пункті прийому металу. Дяченки – родина звичайних роботяг. Про події за межами їхнього містечка знали тільки з телевізора. Коли чули про анексію Криму, їм здавалося, що це все дуже далеко від них. Поки не почалися обстріли їхнього, уже рідного, Торезу. Тоді ж, у липні 2014-го, із пострілами познайомилися Шахтарськ та Сніжне. На цей час родина поїхала до родичів у Кропивницький. А наприкінці серпня повернулися з надією, що все затихло, але замість процвітаючого шахтарського містечка побачили голод і розруху.

«Бабуся заходить у магазин, дає трохи грошей і каже: «Дайте 100 г карамельок». Їй продавчиня говорить, що краще ж буханку хліба взяти. А вона: «Ні, я хліб з’їм відразу, а карамельку цілий день жуватиму, – розповідає Микола і додає, – Пенсію їм із часом перестали давати. У мене сусід пенсіонер-інвалід. Каже, що рік жив тільки на те, що було заощаджено. Тому що з України вже не платили, а Росія і не збиралася це робити».

Інформаційний вакуум

прапор війнаСильні обстріли їхнього міста вже нібито затихли, але наслідки були занадто близько.

«У нас біля будинку був дитсадочок – яслі. Він розірвався від обстрілів. Люди казали, що Україна наступає», – розповідає Світлана.

Дяченки кажуть, що ні подробиць, ні правди по телевізору не показували. Як заведено в маленькому містечку, все чули від людей. А згодом це залишився чи не єдиний спосіб комунікації. Телевізор «вєщав рускую правду-матку», а телефонний зв’язок частково блокувався:

«Зараз показують тільки російські канали. Хто має супутникову антену, раніше міг дивитися й інші канали. Відколи почалися бої – все зникло. Жодні супутники не ловили українських каналів. Зараз також тільки російські. З мобільним зв’язком почалися проблеми. “Київстар” відразу перестав працювати. Зараз і колишній МТС не дуже добре ловить. З 10 разу (і то не завжди) можна додзвонитись», – розповідає Микола.

Знайомство з ДНР та ЛНР

Про те, що тепер вони не українці з Донецької області, а мешканці ДНР, Дяченки почули після так званого «реферундуму». Самі вони на це голосування не ходили. Микола каже, що з родиною тоді на риболовлю поїхали:

«Розповідали сусіди, що прийшли на голосування, а їх у списку нема. То на тому пункті голосування прізвища вручну просто дописували – і все».

A barbed wire fence stands at the green-border near the Kapitan Andreevo border crossing point between Bulgaria and Turkey on February 11, 2011. Bulgaria and Romania must take as much time as they need in order to get one hundred percent ready for joining the Schengen Area, which will probably not be just a few months, according to the  EU foreign affairs minister.               AFP PHOTO / DIMITAR DILKOFF (Photo credit should read DIMITAR DILKOFF/AFP/Getty Images)
ZN.ua

Тоді ж почули і про ЛНР. Були шоковані тим, що ці «народні республіки» розділені митницею. І для перетину кордону треба відповідна документація – як між різними країнами.

«Їхні керівники (чи замовники) по суті за одне воюють і будують між собою кордон. Чоловік з ЛНР приїздив забирати у нас з підприємства згорілі мотори. Питає: «А можна якісь документи? Бо я митницю пройти не зможу». Я йому кажу, ви там здуріли чи що. Наче, якщо боретесь за одне і те ж, то чого ви між собою кордон малюєте?. Потім ще друг купував в автівку в Луганській області, то казав, що там набагато жорсткіше, ніж у нас. Сильніше нагинають людей», – розповідає Микола.

Вірити чи їхати?

Після знайомства місцевих мешканців із «новими власниками» питання виникло одне: вірити чи їхати? Чи багато людей відразу зібрали валізи?.. Поки не стріляють, люди не поспішають кидати своє майно. Коли чують перші вибухи – тікають тимчасово, як Дяченки. Але є і такі, які щиро вірять у покращення від нових власників, а потім розчаровуються:

«Ніяких обіцянок і не виконувалося особливо. Ніяких покращень ми не бачили. Хто жив добре – той так і живе. А хто бідним був – ще гірше жити почав. А ці, які добренькими прийшли, просто наглішими стали», – каже Микола.

Світлана додає, що люди вірили, бо хотіли вірити. Або ж просто не мають куди їхати, адже бояться тікати в нікуди. Як правило, мешканці тієї території навіть не знають про існування «гарячих ліній» для переселенців, спеціальних фондів та організацій. Їхній інформаційний простір заповнено маршрутами в іншому напрямку – «руськомірських покращень».

«Люди особливо не були здивовані тим, що обіцянки не виконувалися. Вони звикли до всього. Хто хотів поїхати – той давно поїхав. Хтось забирав речі, а хтось взяв тільки найважливіше», – каже Світлана.

І про рішення про власний переїзд Дяченки чули різного від своїх знайомих із Торезу:

«Деякі нас підтримували. Я спілкувався із одним чоловіком і він каже мені: «Вчасно ти їдеш. Я б теж поїхав, а нема куди». Попросив віддзвонитися, коли влаштуюсь на новому місці. Казав, що теж готовий їхати. Ніхто не знає, куди звертатися. Деяким просто шкода покинути те, що мають. А люди похилого віку кажуть: «Який сенс мені їхати кудись?». Мовляв, будуть доживати віку вдома», – розповідає Микола.

Люди з клеймом

днр
Русская весна

Не наважуються їхати і «люди з клеймом». Так умовно називають тих, хто хоч раз одягав форму «армії ДНР» або засвітився в тамтешніх базах даних.

Наприклад, отримав офіційне працевлаштування в ДНР – уже «клеймований». Певний час ширилися чутки, що українці зламали базу даних ДНР, але насправді республіканці самі ж і оприлюднюють свої бази даних. Мовляв, дивіться як мирне населення визнає нашу владу:

«ЗМІ казали, що українці базу даних зламали. А мені друг розповідав, що він влаштувався працювати і зарплату отримував на картку. (Не пам’ятаю назви тієї картки.) Їх усіх оформили, а потім самі ж виклали в Інтернет. Мовляв, дивіться, у нас народ вступає у ці «партії». А друг каже: «Тільки отримав цю картку – відразу з’явився у списку СБУ. Все, я уже не перетну кордон». У нього теж родичі в Кропивницькому. І він не проти звідти поїхати», – розповідає Микола.

Серед знайомих Дяченків є люди, які через тимчасовий приступ наївності стали на сторону «руськомірських покращень»:

«Є знайомий, який певний час був в лавах так званої армії ДНР. Він не може виїхати – боїться. Я йому кажу: «То ти ж нікого не вбивав». А він мені: «Ні, не вбивав, але форму носив». А це все фіксується. З часом він сам зрозумів, що помилився. Хороший чоловік, роботяга. Ніякої загрози не несе. Просто з дурного розуму потрапив. Є багато таких людей, що спочатку пішли «служити», повірили у це все, а потім покидали. На них клеймо тепер. Вони бояться їхати. Бо цього чоловіка тут СБУ спіймає – і все», – розповідає Микола.

Певний час по вулицях збирали «нетверезих добровольців». Чоловік пішов у бар, випив, на ранок – риє окоп. Вільні люди ставали робочою силою в лавах «мєсних». Свідком однієї з таких подій став і Микола:

«Коли це все починалося (блок-пости з’явилися – ред.), було таке, що під магазин приїздить машина, а там по 5-6 людей сидять випивають. Відразу погрузили їх і все – риють окопи три дні. Я знаю людей, які самі попадали так», – каже Микола.

Зброя у будинку

Із таких так званих «помилок» або робочих днів люди привозять зброю – про всяк випадок. Дяченки кажуть, що зброя тут у кожного другого. Хтось – щоб захистити свою родину, а хтось – порозкидати «понти» у барах:

«Колись у магазині чоловік п’яний ішов зі зброєю. У приміщенні плював. Йому кажуть: «Вийди». А він: «Та я щас вистрелю». Дуже вони буйні ці «ДНРівці», – розповідає про своїх земляків Світлана.

Відколи ввели комендантську годину – стало трохи спокійніше, а раніше ходили по вулицях прямо з автоматами, гранатами.

«Один чоловік навіть підірвався вдома на гранаті. Теж на п’яну голову», – каже Світлана.

Хто і навіщо «обмежив життя» в ДНР – місцевим мешканцям невідомо. Але з 22:00 до 5:00 звичайним людям не можна виходити на вулицю. Звісно, певний порядок із таким нововведенням з’явився, але є і недоліки режиму:

«Мені вночі стало зле – відкрилася кровотеча. Був у медзакладі тоді. А лікар не міг приїхати, бо до 5 ранку – комендантська година», – розповідає Микола.

На безкоштовні ліки – фіксовані ціни

лікиДо речі, про лікарню. Тут, за словами Дяченків, облаштована своя бізнес-сфера. На безкоштовні ліки – чітко фіксована ціна. А от на бензин грошей у медзакладів немає, тож «швидка» тут працює як таксі – за бензин платить клієнт.

«У Колі вночі обірвалася підшлункова. У лікарню ми його возили самі – просили знайомого допомогти. Бо у жодній «швидкій» немає бензину. Машина є, але паливо самим треба купувати. Тобто викликати, як таксі», – розповідає Світлана.

Микола провів у торезькій лікарні два тижні. Щодня Світлана платила за антибіотики по 900 грн. Хоча саме ці ліки привозили гуманітаркою безкоштовно. Про це жінка дізналася уже в Донецьку, куди згодом перевезли її чоловіка.

«І в Донецьк ми також власними силами їхали. Із нього 23 трубки стирчало. А ми 70 км їхали у звичайній машині. У Донецьку нас спитали, чи кололи мирапінем. Кажу: «Купувала». А мені у відповідь: «Як купувала, якщо це взагалі гуманітарка?». У Донецьку ми тільки за операцію заплатили, а ліки – безкоштовно», – розповідає Світлана.

Багато гуманітарки крадуть просто, а багато – продають. Хоча на деяких продуктах навіть пишуть: «Не для продажу». Гуманітарка призначена матерям-одиначкам та пенсіонерам. Її роздає комендант, яких у Торезі змінилося уже більше 5. Посадовців міняли за крадіжки.

Поміж тим, саме в лікарні Дяченки помітили зміни в документах – печатки їм тут ставили ДНРівські.

У документальному полоні

Після шести операцій, які переніс Микола, йому по закону мають дати ІІ групу інвалідності. Але в Україні документи з лікарні не дійсні. Юрист пояснив Першій електронній, що і справді ці всі документи не вважаються підставою для надання інвалідності. Тут Миколі доведеться обстежитися у лікарні знову і тільки якщо діагнози підтвердяться – він матиме право на групу інвалідності.

днр паспорт
www.objectiv.tv

Республіканські печатки проставляють і в інших документах: свідоцтвах про народження, про шлюб, атестатах зі школи тощо.

«Знайома нещодавно народила дитину. Отримала свідоцтво ДНР. Каже, що з дитиною в Україну поїхати не зможе. Тут же свідоцтво буде не дійсне. Ще я по телевізору бачила (по російському каналу), що вояки ДНРівські отримували паспорти. Але від знайомих не чула, щоб хтось добровільно міняв паспорт. Тільки однієї знайомої син паспорт отримав. Йому 16 років. Але ж він з ним нікуди не виїде», – розповідає Світлана.

Поміж людей кажуть, що паспорти змусять поміняти до нового року. Фактично, люди опиняться у документальному полоні. Тож деякі мешканці Донеччини шукають інший вихід із ситуації:

«Паспорти більшість їдуть робити в Україну, тому що розуміють, що ДНРівський паспорт – це просто папірець. Він не придатний, адже ДНР – не визнана», – додає Світлана.

Оформлення документів, як і продаж безкоштовних ліків, став платформою для бізнесу:

«Тут (в ДНР – ред.) у нас люди бізнес влаштували: возять документи на оформлення. Наприклад, не хочеш чи не можеш поїхати, щоб замінити фото в паспорті – 900 грн і тобі все зроблять. Зробити паспорт «з нуля» (у 16, наприклад) – 3000 грн. Так само їздять отримувати гроші для когось. Знайома просила їй привезти виплату допомоги як матері-одиначці. За це 1000 грн заплатила. І з пенсіями так само», – розповідає Світлана.

До нового року – це термін і для зміни номерів на автівках. Але дійсні ці номера лише на території ДНР та сусідній до неї частині Ростовської області. Заміна номера за нинішніми цінами – 800 рублів.

«А куди я нею зможу поїхати? Нікуди. ДНР – не визнана ніде. Навіть в сторону Росії – тільки Ростовська область. І то, тільки ті райони, що найближче до нас. Там далі ловлять і штрафують. А людей змушують міняти номера. Хто не хоче – два штрафи і конфіскація автомобіля. Знайомий почепив ці ДНРівські номера, то його не пропустили на блокпосту. Тому що цей номер тепер рахується як подвійна реєстрація», – розповідає Микола.

Скільки заробив – стільки й отримав

Фіксованої ставки як такої в ДНР немає – зарплата рахується відсотками від видобутку. Наприклад, 5%. Це вирішує власник (як правило, приватний). Зарплати дають у конвертах, тож навіть офіційних підстав вимагати – «мінімум».

«Ти не знаєш, скільки заробиш завтра. Але працюєш, бо йти нікуди», – каже Микола.

Народна армія
Народна армія

Спочатку зарплати вистачало, аби купити необхідні речі. Гривню витіснили буквально за місяць. Хоча спочатку ходили і російські, й українські гроші. Навіть зарплату могли давати частинами. Ще через півроку ціни стали російськими, а зарплати – лишилися без змін. Прирівнювалося так само: 1 гривня – 2 рублі. Але купити щось за ці гроші стало важче.

«Загалом рахується 1 до 2. Якщо просто рахувати – все виходить нормально. А от купити щось за ці гроші майже неможливо. Деякі ціни піднялися майже в 10 разів. Особливо на одяг та ліки, – розповідає Світлана. – Я дитину збирала до школи. Треба тисяч 30 у рублях, щоб купити найнеобхідніші речі. Чоловік за тиждень отримував 2,5 тис. Для жінок роботи взагалі немає. Раніше було багато копанок (шахт). Зараз багато з них позакривали. Лишилися дірки».

Микола додає, що коли їздив у Ростов по запчастини, звернув увагу на ціни. Там вони такі ж, як у них. Але, каже, там зарплата хоча б приблизно відповідає цінам. А в новій республіці – співідношення неможливе.

«При Україні я міг заощадити і з кількох зарплат купити щось. Незадовго до цих усіх подій, я працював на двох роботах. Ми назбирали і за два місяці зробили ремонт, купили меблі і автівку. А зараз моя машина давно не бачила повного баку бензину. Автівку заправити – у мене 1000 вилітала. Менше 20 літрів. А я 2,5 тис. отримую», – розповідає Микола.

За компослуги платять у нікуди

Якби автівка була єдиним напрямком витрат, ще можна було б говорити про життя на тій території. Але родина ще повинна їсти, одягатися, платити за компослуги. Останнє, до речі, оплачується дуже сумнівно. Адже на території ДНР працює єдина банківська система, робота якої не узгоджена із підприємством, що постачає світло.

«Цей банк працює тільки в Росії і на Донбасі. І ходять чутки, що до кінця цього року працюватиме тільки цей їхній банк. Тобто, люди не зможуть користуватись українськими картками», – каже жінка.

dnr-online.ru
Джерело: dnr-online.ru

Республіканський ДНРрівський банк з’явився лише рік тому. До цього банківська система була заблокована. Жили на готівці.

«Хто має карту українського банку – їздить в Україну. По три доби люди живуть на блокпостах, аби зняти свої ж гроші. Якщо все нормально з документами, то пропускають нормально, але довго доводиться чекати своєї черги», – додає Микола.

І за компослуги, до речі. Контролери за світлом кажуть людям, щоб вони не платили за компослуги в республіканський банк, адже вони не отимують їхніх грошей і заборгованість накопичується. Обіцяють, коли все налагодиться, розбити «борги» на щомісячну виплату. Але люди бояться і платять наосліп:

«Ми платили в республіканський банк. Ті, хто приходять перевіряти показники лічильника, кажуть не платити, бо до них гроші не доходять. А як не платити? Щоб нам потім заборгованість нарахували космічну?».

Аби вижити – треба красти

Щоб встигнути за шаленим ростом цін, треба багато заробляти. Або принаймні знати, хто що де покинув. До того ж «спіймають» – не проблема. По-перше, тут панує кодекс 61-го року. По-друге, карають тільки за вбивства.

Світлана працює у пункті прийому металобрухту. Каже, що багато приносять металу з покинутих будинків:

«Будинок покинутий – люди йдуть і вирізають звідти метал. Приносять плити старі. Заробляють на життя так, бо роботи майже немає», – каже жінка.

Джерело: www.ostro.org
Джерело: www.ostro.org

Покарання за крадіжки, як такого, немає. Максимум – за гратами до вечора. Вирізають крани, ріжуть вагони, здають усе на металобрухт.

«Зі мною в лікарні хлопчина лежав. То каже, що в депо вирізають вагони. Запчаснити продають, а конструкцію – ріжуть на метал. І нікого не саджають за це. Спіймали ото одного, набили і випустили. Наступного дня знову ходить краде. Звісно, за серйозні злочини, як наприклад, вбивство, то закривають. А за крадіжки – ні», – додає Микола.

Крадуть не лише для того, щоб заробити, а і щоб не витрачати на місцеве виробництво. Наприклад, для повноцінної роботи шахти потрібно багато деревини. Як правило, її купують або ж за наявності дозволу, «чистять» ліс від неякісних дерев. У ДНР нікому ніяких дозволів не потрібно:

«Шахти не купують собі лісу. Я знаю, скільки для роботи шахти дерева треба. Знаю про одну шахту, яка не купила жодного вагону лісу за весь час ДНР. Просто вирізали 2 посадки. Кажуть: «Чистка». Але ж ліс чистять зазвичай за рахунок поганих дерев, а ці ріжуть все підряд. Ніхто це не контролює. Тільки в Сніжному був випадок, що двох спіймали і посадили за вирізку лісу».

Якщо хтось «капнув» правоохоронцям про крадіжку, ті реагують відразу. Працюють за принципом: «спочатку беруть – потім перевіряють»:

«А ще, наш закон – це кодекс. Я колись спитав, по якому кодексу це ми живем, а мені кажуть: «61-го року». А я тоді питаю, як на ринку може працювати перекупщик. Як вони у 61-му називались? Спекулянти. Яка стаття за це була? Майже підрозстрільна. То як він цей ваш закон виконується?», – каже Микола.

Все було нормально до певного часу…

Під тиском нової стабільності Дяченки вирішили тікати. Родина не захотіла міняти документи, номера автівки, аби не залишитися у документальному полоні ДНР.

«Все було нормально до певного часу. Була стабільна робота, перспективи. Зарплата, ціни. Коли прибрали гривню і ввели рублі – жити стало просто неможливо. Ціни російські, а зарплати по українському курсу», – каже Світлана.

Щойно мешканців Торезу (разом із іншими ДНРівцями) затиснули податками – Дяченки вирішили їхати. Адже на крадіжки вони не зважаться, господарство, яке було ледь не головним джерелом прибутку, через податки стало працювати у збиток, а зарплата – що є, що немає.

«Більше двох свиней, більше 10 курей – податок. Там знайомий є, який тримав курей на продаж – такий маленький бізнес у нього. Він почав вирізати курей, бо ці податки – непідйомні і для нього», – додає Світлана.

Буквально за кілька тижнів Дяченки зібрали речі і вирішили їхати. У школі директор без проблем віддав документи і попросив повідомити, де влаштувалася родина. Опіка про дитину чи контроль за батьками? Ще один заповнений рядок бази даних?

Перш ніж їхати, зробили список своїх речей і завірили його у квартальної – поставили печатку. Аби на блокпосту їх не прийняли за грабіжників і не повернули назад.

«Там не дуже детальний список треба було. Наприклад, банановий ящик посуду, два мішки одягу, пластмасова ялинка тощо. Уся техніка повинна бути з документами про купівлю – щоб було написано, що ми її купували», – розповідає Світлана.

Дяченкам пощастило – довго на блокпосту не стояли. Менш ніж за добу вони подолали більше ніж півтисячі кілометрів і повернулися на Батьківщину – у рідний Кропивницький. Тут, фактично вдома, вони тепер мають статус переселенців. І вже тут вони шукатимуть житло і починатимуть жити спочатку. Знову.


Comments:

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*